Q628967

Список Labor Law Особа : Голосуйте за своїх фавориток.

Список Labor Law Особа   : Голосуйте за своїх фавориток.

Трудове́ пра́во — самостійна нормовано відокремлена система взаємопов'язаних правових норм, які регулюють суспільно-трудові та пов'язані з ними відносини суспільної організації праці з приводу реалізації права на працю та застосовування найманої праці на підприємствах різних форм власності, з поєднанням суспільно-колективних та особистих інтересів їх суб'єктів.

За античної доби трудові правовідносини вважалися відносинами речового права: робітник був рабом, власністю свого пана. Сліди цього спостерігаються й за середньовіччя, також і в Україні IX–XI ст. (див. Невільництво в Україні). За феодалізму рабовласницькі правовідносини перетворилися на особисту залежність робітників від пана (дідича). Це були часи панщини й кріпацтва в Україні від XV ст. до їх скасування (1848 р. під Австрією і 1861 р. під Російською імперією).

З бурхливим розвитком промисловості XIX ст. трудові правовідносини набрали характеру зобов'язань, регульованих цивільним правом. Робітник продає підприємцеві свою працю за певну винагороду. Праця стає товаром. Тому, що ці відносини ставлять працедавця в становище сильнішого, під час першої світової війни, поширився погляд, що людська праця не є товаром, а певною суспільною цінністю, й тому не може бути предметом цивільного права, і відтоді почалося повільне виділення трудових правовідносин з цивільного. У 20-х pp. в Чехо-Словаччині, Румунії та Польщі запроваджено 8-годинний робочий день. Для контролю над умовами праці створено окремі державні органи (у Польщі інспекцію праці як орган міністерства праці і суспільної опіки), з'явилися закони про охорону праці жінок і молоді (у Польщі з 1924 р.), про відпустки в промисловості й торгівлі (закон 1922 р.), про колективні трудові договори тощо. 1928 р. у Польщі видано декрет про державні суди праці з участю «лавників», запрошуваних з-поміж робітників і підприємців. Введено закони про соціальне забезпечення (див. Соціальне забезпечення і Страхування). Всі ці поліпшення мали незначне застосування на українських землях під Польщею, Чехо-Словаччиною і Румунією, бо промисловість у них не була розвинена, а в нечисленних промислових і торговельних підприємствах українських робітників майже не було. Натомість для великого числа сільсько-господарських робітників охорона праці майже не існувала.

У СРСР витворилася інша система трудових взаємин і трудових правовідносин. Держава стала єдиним власником засобів виробництва і на зміну трудовим відносинам між приватним підприємцем і робітником встановилися трудові відносини між робітником і державою, яка може диктувати робітникам умови праці. Радянська ідеологія витворила фікцію, ніби державна власність є ідентична з «всенародній» і кожний громадянин є співвласником державного майна. Ця фікція замаскована тим, що працедавцем (цей термін в СРСР скреслено з офіційної термінології) вважається не сама держава, а державні, кооперативні й уявно громадські підприємства, організації й установи. Трудове право вважається сукупністю норм, які реґулюють суспільні відносини робітників і службовців у процесі їхньої праці на підприємствах, в оргізаціях і установах. Отже, ці останні не є власниками, то працедавцями є фактично урядові особи (адміністрація), також службовці, але вищого ступеня, що очолюють дане підприємство чи організацію, від сваволі яких трудове право має боронити працівників.

Від 1922 р. в Україні діяв «Кодекс законів про працю УРСР», що був майже дослівним перекладом аналогічного Кодексу РРФСР. Цей кодекс регулював тільки важливіші трудові правовідносини: деталі були регульовані різними інструкціями відповідних міністерств. З 1970 р. діють «Основи законодавства СРСР і союзних республік про працю», на основі яких в УРСР з 1972 р. чинний новий «Кодекс законів про працю УРСР».

В СРСР, за принципом — «хто не працює, той не їсть», праця вважається моральним обов'язком кожного працездатного радянського громадянина. Хто відмовляється від праці і намагається проживати з нелегальних прибутків, того вважають дармоїдом («тунеядцем») і стосують репресії, до заслання включно. Обов'язок громадян працювати поєднується з їх «правом на працю», тобто з можливістю виконувати ту чи іншу працю за певною спеціальністю і кваліфікацією й одержувати за це відповідну винагороду. Кожний робітник і службовець зобов'язаний дотримуватись дисципліни праці, що регулюється «правилами внутрішнього трудового розпорядку», які виробляє адміністрація на основі загальносоюзних «Типових правил внутрішнього трудового розпорядку» (останнє видання 1972 р.), що є каталогом обов'язків робітників і службовців; їх права з'ясовані в «Кодексі законів про працю».

Заробітна платня залежить від виконання обов'язкових норм праці, які встановлюються з урахуванням досягнутого рівня техніки, наукової організації праці й досвіду праці. Ці норми змінні, їх постійно переглядають. Галузеві норми встановлюють міністерства; вони беруть участь також в опрацюванні міжгалузевих норм і нормативів праці, які пізніше конкретизує адміністрація підприємств з формальною участю профспілок.

Оплата праці залежить від системи державних нормативів (тарифна система), на основі яких визначається заробітна платня працівників залежно від складності виконуваних робіт, значення тієї чи іншої галузі виробництва, розміщення підприємства (в азійській частині СРСР на півночі оплата праці вища ніж, наприклад в Україні), кваліфікації працівника тощо. Тарифна система реґулює окремо оплату праці робітників і керівних інженерно-технічних працівників і службовців. Робітники й службовці не мають ніякого впливу на встановлення тарифних норм і тарифів заробітної платні. Мінімальна платня в СРСР на середину 1970-х pp. — 6С карбованців, пересічна в усьому СРСР — 14Е карбованців, а в УРСР дещо нижча. Між найвище і найнижче оплачуваними працівниками існує велика різниця (див Заробітна платня).

Звільнення з праці може наступити у випадках, виразно передбачуваних законом, за формальною згодою профспілкового комітету підприємства чи організації. Тому що офіційне безробіття в СРСР немає, немає й допомоги для безробітних. При припиненні трудового договору з причин, передбачених законом, або у висліді порушення адміністрацією законодавства про працю, чи трудового договору, працівникам виплачується тільки так звана вихідна допомога в розмірі двотижневого середнього заробітку.

Трудові конфлікти, що виникають між робітниками чи службовцями, з одного боку, й адміністрацією — з другого, щодо питань, пов'язаних з застосуванням трудового права, розглядають: 1) спеціальні комісії, що утворюються на підприємствах і в організаціях з рівної кількості представників профспілкових комітетів й адміністрації; 2) профспілкові комітети; 3) народні суди (за «Положенням про порядок розгляду трудових спорів СРСР», 1974 р.). Трудові спори керівних осіб розглядають відповідні вищі органи. Трудові спори щодо норм праці і тариф не дозволені; ці питання вирішують відповідні центральні державні. органи. Страйки вважаються кримінальним злочином.

Профспілки, від 1919 р. опановані партією («школа комунізму»), формально вважаються громадськими організаціями, а насправді являють собою частину державного апарату, призначеного не так охороняти права робітників перед адміністрацією, як дбати про виконання планів, через що ця охорона стає часто фіктивною. Творення інших профспілок заборонено законом. Членство у профспілках добровільне. Тому що воно дає робітникам певні матеріальні користі (наприклад, у випадку хвороби нечлени отримують тільки 50% допомоги для членів), майже всі робітники і службовці є членами профспілки. Участь працівників в управлінні підприємства має тільки формальне значення. Через централізацію планового господарства і керівну роллю бюрократії так званої виробничі наради на підприємствах, що ними керують профспілкові комітети, є дорадчими органами адміністрації переважно у питаннях кращого виконування планів.

Трудове законодавство для робітників і службовців не має застосування у колгоспах, бо, згідно з статутом колгоспів, члени їх є співвласниками колгоспного майна; через це «Кодекс законів про працю» до них не застосовується. Ні суди, ні прокуратура не мають права втручатися у внутрішні трудові відносини в колгоспах. Праця в них оплачувалася довгий час за системою трудоднів і не мала ніякої правової охорони. Щойно з другої половини 1960-х pp. систему трудоднів замінено грошовою оплатою, як у радгоспах (див. «Колгоспи»).

В основному існує вільний вибір місця праці; робітники і службовці мають право розірвати трудовий договір, повідомивши про це адміністрацію за 2 тижні наперед. З цієї засади існують винятки (примусова праця): колгоспники прикріплені до колгоспів і можуть вийти з них тільки за дозволом органів місцевої влади. В СРСР стосують на державних підприємствах працю в'язнів (за Сталіна в таборах примусової праці перебувало близько 10 млн в'язнів). Окремим указом 1940 р. проголошено «мобілізацію» молоді у віці 14—17 pp. для вишколу в ремісничих училищах, де елемент примусу відігравав поважну роль; випускники вищих і середніх фахових шкіл після закінчення їх зобов'язані відпрацювати 3 роки за призначенням відповідного міністерства. Трудовий договір може бути: 1) безстроковим, що укладається на невизначений строк; 2) на визначений строк, встановлений за погодженням сторін; 3) таким, що укладається на час виконання певної роботи. Строковий трудовий договір укладається у випадках, коли трудові відносини не можуть бути встановлені на невизначений строк з урахуванням характеру наступної роботи, або умов її виконання, або інтересів працівника та в інших випадках, передбачених законодавчими актами. Трудовий договір укладається, як правило, в письмовій формі.

 Детальніше...
 

The list still empty. However, we are continuously adding content. Please check back later.