Антикваріанізм Книга список

Антикваріані́зм (англ. antiquarianism) — дослідження реальності (переважно минулої) за матеріальними та нематеріальними фрагментами, «старожитностями». У римській античності термін «антикварій» (лат. antiquarius) означав як поціновувача та знавця старожитностей, так і фахівця зі стародавнього письма, переписувача та реставратора рукописів. Остання конотація була зафіксована в Кодексі Феодосія. Захоплення стародавніми текстами та взагалі свідоцтвами про минуле стало популярним заняттям інтелектуалів у Італії починаючи з XIV століття.

В епоху Відродження та Просвітництва (XV — початок XIX століття) антикваріанізм був самостійною дисципліною, частиною гуманістичного знання про світ і про історію. Основною працею антикварів (таких як Флавіо Бйондо й Конрад Геснер) було складання всеосяжного зводу знань, який будувався як нескінченний каталог усіх наявних деталей із досліджуваного питання. Антиквари вперше були змушені звернутися до критики історичних джерел, і згодом ці заняття зумовили появу археології, нумізматики, палеографії, сфрагістики. У своїх історичних дослідженнях антиквари були схожі на ерудитів — публікаторів середньовічних джерел, що викликало критику просвітителів епохи енциклопедизму.

У XVI—XVII століттях представники антикваріанізму були зачинателями наукової думки, оскільки вирішували питання першорядного культурного значення. Ренесансне суспільство було орієнтоване на античну традицію, тому минуле було найважливішим джерелом легітимності як у політичній, так і в культурній та, навіть, технічній галузі. Антиквари могли надати докази права на престол, що було важливим у епоху становлення абсолютизму та перших національних держав. Ерудити-гуманісти відіграли величезну роль у богословських суперечках Реформації та Контрреформації. Католицькі теологи зверталися до святоотцівської спадщини та церковної історії; церковні антиквари змушені були працювати також у сфері східної філології та біблійної герменевтики, які стали найбільш інноваційними в гуманітарній галузі того часу. Навіть після початку наукової революції XVII століття антикварні дослідження та експериментальне природознавство не відділялися одне від одного, тому в обох сферах могли однаково успішно працювати навіть такі творці сучасної науки як Ньютон і Ляйбніц. Антикварна ерудиція застосовувала емпіричний метод досліджень, який був зорієнтований минуле у всій його повноті. Роберт Гук для емпіричного пізнання природи використовував поняття «natural antiquary».

Антикварна історія та природничо-історичні дослідження стали поступово розповсюджуватися до початку XVIII століття. На їхній основі виникли нові гуманітарні та природничі науки. До кінця XX століття антикваріанство протиставлялося сучасній науці. За словами П. Міллера та Ф. Луї, воно проявлялося в «дилетантизмі та донауковій поліматії», але поступово стало сприйматися й вивчатися як галузь, у якій сформувалися сучасні історичні дисципліни й музейні практики.